ј
Ѕ ¬
√ ƒ
≈ ∆
« »
Ћ
ћ Ќ
ќ ѕ
– —
“ ”
‘ ’
÷ „
Ў Ё
ё я
–еферат: Ћогика
Ћогика
онтрольна робота з ф≥лософ≥њ.
“ема 2. Ћюдином≥рн≥сть предмета ф≥лософ≥њ.
ѕлан.
‘ормуванн¤ предмету ф≥лософ≥њ в ≥стор≥њ культурно-≥сторичного розвитку сусп≥льства.
‘≥лософ≥¤ ≥ наука.
‘орми ≥ методи ф≥лософ≥њ.
1. ‘ормуванн¤ предмету ф≥лософ≥њ в ≥стор≥њ культурно-≥сторичного розвитку сусп≥льства.
‘≥лософ≥¤ ¤к певна система знань зТ¤вилас¤ бл. 2,5 тис. рок≥в тому. ѕершим запровадив цю назву давньогрецький вчений ѕ≥фагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). —лово Уф≥лософ≥¤Ф походить в≥д двох грецьких сл≥в : Уф≥леоФ Ц УлюблюФ та Усоф≥¤Ф Ц Умудр≥стьФ, отже означаЇ Улюбов до мудрост≥Ф, Улюбомудр≥ЇФ.
« точки зору п≥знанн¤ всю реальн≥сть св≥ту можна розгл¤дати ¤к взаЇмоповТ¤зану Їдн≥сть двох великих елемент≥в: субТЇкта ≥ обТЇкта. —убТЇктом називають активну частину реальност≥, що виступаЇ нос≥Їм п≥знавальноњ д≥¤льност≥; обТЇктом Ц д≥йсн≥сть, на ¤ку спр¤мовано процес п≥знанн¤. —убТЇктом п≥знанн¤ Ї людина (або людська сп≥льнота, або, нав≥ть, людство в ц≥лому). ќбТЇктом виступаЇ навколишн≥й св≥т у ц≥лому або його окрем≥ складов≥ : природа, сусп≥льство, нарешт≥, сама людина, адже людина намагаЇтьс¤ п≥знати т≥ чи ≥нш≥ своњ властивост≥.
ѕредмет ф≥лософ≥њ можна визначити ¤к УЕсв≥т у ц≥лому (природа, сусп≥льство ≥ мисленн¤) у своњх найзагальн≥ших законом≥рност¤х, розгл¤дуваний п≥д кутом зору субТЇкт-обТЇктного в≥дношенн¤Ф[5,22]. ќтже, предметом ф≥лософ≥њ не Ї окремо вз¤т≥ св≥т або людина, а система в≥дношень Улюдина Ц св≥тФ.
“аке у¤вленн¤ про предмет ф≥лософ≥њ виникло не в≥дразу. ¬продовж тривалого часу вона сприймалась ¤к своЇр≥дна Уцариц¤ наукФ. ” —тародавн≥й √рец≥њ пон¤тт¤ Уф≥лософФ було р≥внозначно слову УмудрецьФ взагал≥, тобто людина, ¤ка маЇ грунтовн≥ знанн¤ в р≥зних област¤х.
ѕроте вже за час≥в давнини людина за допомогою ф≥лософ≥њ намагалас¤ знайти в≥дпов≥д≥ на питанн¤, ¤к≥ прийн¤то називати в≥чними : УЕщо таке св≥т ≥ хто така людина ? як вони сп≥вв≥днос¤тьс¤ м≥ж собою ? „и створен≥ вони кимось, чи залежать в≥д когось, чи ≥снують сам≥ по соб≥ ?Е„и маЇ њхнЇ ≥снуванн¤ ¤кусь мету або призначенн¤ ? ўо Ї найб≥льш ц≥нним у св≥т≥ та в людському житт≥ ?ЕФ[1,41].
ожне нове покол≥нн¤ ф≥лософ≥в по-новому розвТ¤зуЇ дл¤ себе ц≥ проблеми. У…детьс¤ про те, що ≥дењ, сформульован≥ в ход≥ ≥сторичного розвитку ф≥лософ≥њ, збер≥гають свою актуальн≥сть ≥ дл¤ сучасност≥, ≥ дл¤ майбутньогоФ[5,31].
«вичайно, формуванннн¤ предмету ф≥лософ≥њ не було швидким одноразовим актом. ÷е був тривалий процес поступового ви¤вленн¤ специф≥чного ф≥лософського зм≥сту, усв≥домленн¤ його окрем≥шност≥ в≥д попередн≥х тип≥в св≥тогл¤ду Ц м≥фолог≥њ та рел≥г≥њ.
ѕроцес ≥сторичноњ трансформац≥њ предмету ф≥лософ≥њ обумовлений ¤к обТЇктивними, так ≥ субТЇктивними причинами. Уƒо обТективних причин сл≥д в≥днести стан, р≥вень накопичених конкретних ≥ ф≥лософських знань про навколишн≥й св≥т (природу, людину ≥ сусп≥льство), про духовн≥, в першу чергу п≥знавальн≥ особливост≥, можливост≥ ¤к окремоњ людини, так ≥ сусп≥льства в ц≥лому. ƒо субТЇктивних причин в≥днос¤ть своЇр≥дн≥сть насамперед форми ос¤гненн¤ предмета ф≥лософ≥њ тим чи ≥ншим ф≥лософом, ф≥лософською школою або теч≥ЇюФ[6,11].
” —тародавн≥й ≤нд≥њ УЕкор≥нн¤ перших ф≥лософських узагальнень с¤гаЇ найдавн≥ших (111-11 тис. до н.е.) запис≥в м≥фолог≥чних текст≥в, до так званих У¬едФ (Е) ≥ стародавнього епосу УћахабхаратаФ ≥ У–ама¤наФЕ” давн≥й ≈ллад≥ ф≥лософське знанн¤ теж виростаЇ на грунт≥ м≥фолог≥чних (Уорф≥чнихФ) г≥мн≥в 8 ст. до н.е. та героњчного епосу У≤л≥адиФ й Уќд≥ссењФ[5,32].
—аме до давньогрецькоњ ф≥лософськоњ традиц≥њ сл≥д в≥днести ≥ початки виокремленн¤ людини з-пом≥ж ≥нших УречейФ навколишнього св≥ту. УЋюдина стаЇ спец≥альним УпредметомФ ф≥лософствуванн¤Еѕротагор висловив це у своњй знаменит≥й тез≥ УЋюдина Ї м≥рою вс≥х речей Ц ≥снуванн¤ ≥снуючих ≥ не≥снуванн¤ не≥снуючихФ[5,45]. ÷е дозвол¤Ї говорити про людином≥рн≥сть предмета ф≥лософ≥њ.
ѕевноњ трансформац≥њ зазнав предмет ф≥лософ≥њ за час≥в середньов≥чч¤. ѕеребуваючи п≥д необмеженим впливом рел≥г≥њ, середньов≥чна культура тлумачить речовий св≥т ¤к зовн≥шню видим≥сть духовного св≥ту. ѕри цьому найдосконал≥шим вт≥ленн¤м духовност≥ середньов≥чна думка одноголосно визнаЇ Ѕога, людина ж заслуговуЇ на увагу ф≥лософ≥њ ¤к така, що створена за його "образом ≥ подобою".
‘ормуванн¤ ≥ндустр≥ального сусп≥льства, що розпочалос¤ в «ах≥дн≥й ™вроп≥ наприк≥н≥ ’111 Ц на початку ’1” ст., ви¤вилос¤ т≥сно повТ¤заним з радикальними зм≥нами в сусп≥льн≥й св≥домост≥, переходом њњ на вищу сходинку культурно-≥сторичного розвитку Ц добу ¬≥дродженн¤ з њњ новою гуман≥стичною культурою, ор≥Їнтованою на людини ¤к вищу ц≥нн≥сть.
якщо гуман≥зм був притаманний вс≥й доб≥ ¬≥дродженн¤ ¤к ц≥л≥сному ¤вищу в духовн≥й ≥стор≥њ людства, то у¤вленн¤ про предмет ф≥лософ≥њ впродовж цього пер≥оду дещо зм≥нюютьс¤. УЌа етап≥ раннього, або ≥тал≥йського, ¬≥дродженн¤ наголос падаЇ головним чином на природну людину; на етап≥ ж п≥знього, або п≥вн≥чного ¬≥дродженн¤ наголос ¤вно зм≥щуЇтьс¤ в б≥к природи взагал≥, природи ¤к джерела пост≥йних спонук продуктивно-виробничого житт¤ ≥ предмета прикладанн¤ технолог≥чних зусильФ [5, 86-87].
ѕодальше затвердженн¤ ≥ндустр≥альноњ цив≥л≥зац≥њ дедал≥ надаЇ предмету ф≥лософ≥њ рац≥онал≥стичноњ спр¤мованост≥. Ѕ≥льш опукло це ви¤вилос¤ за т.зв. Ќового часу (17-18 ст.). ѕоступова зм≥на св≥тогл¤дних ор≥Їнтир≥в спонукаЇ ф≥лософ≥ю ототожнювати бутт¤ з природним бутт¤м, виводить на перший план матер≥ал≥стичн≥ тенденц≥њ у ф≥лософськ≥й думц≥. «апл¤мувавши середньов≥чну ф≥лософ≥ю ¤к прислужницю богословТ¤, ф≥лософ≥¤ ѕросв≥тництва наближуЇ св≥й предмет до предмету природничих наук. ¬одночас в≥н стаЇ ще б≥льш людином≥рним, зосереджуючись на най≥стотн≥ших рисах специф≥чно людського бутт¤ Ц свобод≥, творчост≥ ≥ т.≥.
јж до ’1’ ст. меж≥ м≥ж ф≥лософ≥Їю та ≥ншими науками були розмит≥, неч≥тк≥. р≥м власне ф≥лософського, св≥тогл¤дного знанн¤ ф≥лософ≥¤ м≥стила в соб≥ безл≥ч природознавчих, рел≥г≥йних, етичних та ≥нших елемент≥в. УЕ√егель вважав, що Уф≥лософ≥¤ Ї кв≥нтесенц≥¤ культуриФ, Уепоха, схоплена в думц≥Ф, а дл¤ анта ф≥лософ≥¤ виступала Узавершенн¤м культури УрозумуФ, була символом Укультури рефлекс≥њФ тощоЕФ[2,21].
ѕосл≥довники марксизму, особливо його радикального напр¤му Ц лен≥н≥зму, також в≥дводили ф≥лософ≥њ м≥сце своЇр≥дноњ УсупернаукиФ, ¤ка не т≥льки розтлумачуЇ св≥т, а вказуЇ ¤к його перетворити (зв≥сно, на шл¤хах революц≥йноњ руйнац≥њ кап≥тал≥зму ≥ побудови комун≥зму).
≤ншоњ точки зору стосовно ф≥лософ≥њ дотримувалис¤ прихильники позитив≥зму Ц напр¤му, започаткованого у друг≥й половин≥ ’1’ ст. ќ. онтом. ¬они оголошували Їдиним джерелом д≥йсного знанн¤ певн≥, конкретн≥ науки, передовс≥м, природознавч≥ й заперечували ц≥нн≥сть ф≥лософськоњ рефлекс≥њ, оголосивши всю допозитив≥стську ф≥лософ≥ю Уметаф≥зикоюФ.
ѕринципов≥ вади марксистського та позитив≥стського сприйн¤тт¤ ф≥лософ≥њ та њњ предмету були ви¤влен≥ самим ходом культурно-≥сторичного розвитку. «араз практично безперечним Ї той факт, що ≥снуЇ власне ф≥лософський предмет п≥знанн¤ : принципи сп≥вв≥дношенн¤ людини ≥ св≥ту.
2. ‘≥лософ≥¤ ≥ наука.
„и Ї ф≥лософ≥¤ одн≥Їю з наук ? Ќа перший погл¤д, в≥дпов≥дь здаЇтьс¤ однозначно позитивною, адже займаютьс¤ ф≥лософ≥Їю високоосв≥чен≥ люди, вчен≥, вона маЇ маЇ св≥й предмет вивченн¤, своњ закони й категор≥њ. ѕроте ф≥лософ≥¤ в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д ≥нших наук Ц вона не вивчаЇ ¤кусь певну сферу св≥ту чи галузь людськоњ д≥¤льност≥, а шукаЇ так≥ знанн¤, ¤к≥ знадобл¤ютьс¤ науковц¤м р≥зного фаху в њх творчих пошуках.
‘≥лософ≥¤ виступаЇ ¤к знанн¤, максимальною м≥рою позбавлене чуттЇвоњ конкретност≥, вона Ї знанн¤ загального. ¬ласне, саме це зближуЇ њњ з такою формою сусп≥льноњ св≥домост≥, ¤ наука, адже останн¤ також в≥дображаЇ св≥т у загальних пон¤тт¤х. ўе одн≥Їю сп≥льною рисою ф≥лософ≥њ та науки Ї те, що обидв≥ прагнуть теоретично обгрунтувати своњ положенн¤, довести њх, виразити в теоретичн≥й форм≥.
Ќарешт≥, ≥ ф≥лософ≥¤, ≥ наука принципово в≥др≥зн¤ютьс¤ в≥д рел≥г≥њ. ѕ≥знати св≥т, людину, Ѕога, в≥дношенн¤ м≥ж ними Ц цього прагне й рел≥г≥¤. ѕроте рел≥г≥¤ за своњм характером спираЇтьс¤ передовс≥м на в≥ру, ≥нту≥тивно-≥ррац≥ональне п≥знанн¤, почутт¤ людей. Ќа противагу цьому ф≥лософ≥¤ ≥ наука звертаютьс¤ до сувороњ лог≥ки рац≥онального сприйн¤тт¤ св≥ту, намагаютьс¤ тлумачити бутт¤ за допомогою розуму, доводити й обгрунтовувати своњ тези за допомогою ем≥ричних доказ≥в.
ѕроте, попри всю близьк≥сть науки ≥ ф≥лософ≥њ, вони Ї р≥зними, ба нав≥ть альтернативними формами сусп≥льноњ св≥домост≥. “ому намаганн¤ зац≥кавлених сил ототожнити њх загрожуЇ траг≥чними насл≥дками не т≥льки дл¤ дол≥ науки чи ф≥лософ≥њ, а й дл¤ ц≥лого сусп≥льства. ¬ ¤кост≥ приклад≥в ≤.¬.Ѕичко наводить спроби витлумачити ф≥лософське знанн¤ за образом ≥ подобою знанн¤ математичного чи механ≥чного, стал≥нську спробу накинути сусп≥льству натурал≥стично-технократичну УмодельФ ф≥лософ≥њ Ц так званий Уд≥алектичний та ≥сторичний матер≥ал≥змФ.
Ујж н≥¤к не кращими за насл≥дками були ≥ спроби некомпетентного втручанн¤ ф≥лософ≥њ у справи науки (розправа з к≥бернетикою ≥ генетикою в —–—– на "Уаз≥"Фстал≥н≥стського д≥амату. ўось под≥бне в≥дбувалос¤ наприк≥нц≥ середньов≥чч¤ внасл≥док такого ж некомпетентного втручанн¤ рел≥г≥њ у справи наукиЕФ[5,20].
ќтже, певна схож≥сть науки ≥ ф≥лософ≥њ повТ¤зана передус≥м з теоретичноњ формою њх зм≥сту. ÷¤ схож≥сть ви¤вл¤Їтьс¤ також у нац≥леност≥ обидвох г≥лок людського ос¤ганн¤ св≥ту на п≥знанн¤ загального, що включаЇ у св≥й зм≥ст не просто суму на¤вного одиничного, але й м≥стить у соб≥ все багатство можливих про¤в≥в одиничного. «агальне м≥стить у соб≥ не т≥льки те, що д≥йсно було, а й те, що могло б бути; не т≥льки те, що д≥йсно Ї, а й усе те, що може бути; не т≥льки те, що буде, але й те, що може бути.
« ц≥Їю схожостю ф≥лософ≥њ ≥ науки повТ¤зана ≥ њхн¤ розб≥жн≥сть Ц принципово р≥зна ор≥Їнтован≥сть на це загальне. УЌаука УсхоплюЇФ загальне ¤к таке, саме по соб≥, безв≥дносно до людських ≥нтерес≥в ≥ оц≥нок Ц ≥ в цьому план≥ наука репрезентуЇ, так би мовити, Унезац≥кавленеФ, УбайдужеФ знанн¤. ўо ж до ф≥лософ≥њ, то вона обовТ¤зково враховуЇ зац≥кавлен≥сть людини в результатах п≥знавальних зусиль, п≥знаЇ загальне не просто ¤к Їдн≥сть д≥йсного та можливого, але й ¤к бажане (чи небажане), не т≥льки суще, але й належне. ќтже, на в≥дм≥ну в≥д науки, ф≥лософ≥¤ завжди Ї знанн¤ Узац≥кавленеФ, УнебайдужеФ, тобто Ц св≥тогл¤днеФ[5,21].
ѕоказо, що вже мислител≥ давнини усв≥домлювали в≥дм≥нн≥сть м≥ж ф≥лософ≥Їю та наукою. ¬ античност≥ ц≥й в≥дм≥нност≥ в≥дпов≥дала розокремленн≥сть пон¤ть Усоф≥¤Ф (мудр≥сть) та Уеп≥стемеФ (знанн¤).
Ќа початку своЇњх ≥стор≥њ ф≥лософ≥¤ ¤к сукупн≥сть знань про св≥т м≥стила елементи природознавчих наук, ¤к≥ згодом поступово в≥дгалужувалис¤. ¬ м≥ру свого к≥льк≥сного зростанн¤ ц≥ елементи Узв≥льн¤лис¤Ф в≥д св≥тогл¤дно-оц≥ночних момент≥в, перестаючи бути ф≥лософ≥Їю ≥ стаючи водночас наукою.
¬≥дм≥нн≥сть м≥ж наукою та ф≥лософ≥Їю можна пор≥вн¤ти з в≥дм≥нн≥стю м≥ж обТектом ≥ субТЇктом. Ќаукове п≥знанн¤ абстрагуЇтьс¤ в≥д самого в≥дношенн¤ субТЇкта до обТЇктупрагне набути ≥нформац≥њ про обТЇкт сам соб≥ Ц про природу (ф≥зика, х≥м≥¤, геолог≥¤ та ≥н.), сусп≥льство (≥стор≥¤, соц≥олог≥¤, пол≥толог≥¤ та ≥н.), людину (антрополог≥¤, психолог≥¤ та њн.). ўодо ф≥лософ≥њ, то њњ предметом (про це вже йшлос¤ в перш≥й частин≥ контрольноњ роботи) Ї реальн≥сть, розгл¤дувана п≥д кутом зору субТЇкт-обТЇктного в≥дношенн¤.
јнал≥зуючи сп≥вв≥дношенн¤ ф≥лософ≥њ та науки, не можна об≥йти увагою ¤вище сц≥Їнтизму Ц у¤вленню про те, що Їдиною ≥стинною формою п≥знанн¤ може бути т≥льки рац≥ональне, наукове п≥знанн¤, причому в тому розум≥нн≥ слова УнаукаФ, ¤ке застосовуЇтьс¤ щодо природознавства. «а своЇ сутн≥стю сц≥Їнтизм (в≥д англ. science Ц наука) применшуЇ роль ≥ значенн¤ всього, що не маЇ суворо рац≥ональноњ форми.
ј.√.—п≥рк≥н передаЇ нар≥канн¤ сц≥Їнтист≥в на адресу ф≥лософ≥њ наступним чином : Уѕередус≥м сц≥Їнтист закине ф≥лософ≥њ, що њњ ≥стини недов≥дн≥ й принципово не п≥ддаютьс¤ перев≥рц≥, що ф≥лософ≥¤ не Ї точним знанн¤м ≥ нав≥ть, навпаки, вона наст≥льки неточна, що наближаЇтьс¤ в цьому розум≥нн≥ скорше до мистецтва, н≥ж до наукиЕ„и можна сьогодн≥ серйозно ставитись до ф≥лософського способу м≥ркуванн¤, ¤кщо кожному аргументу тут може з однаковою переконлив≥стю бути протиставлений ≥ контраргумент, ¤кщо ф≥лософи не спроможн≥ застосовувати у своњй област≥ сувор≥ науков≥ доказов≥ ≥ вериф≥кован≥ методи, вироблен≥ математикою та природознавством ?Ф[4,12-13].
¬≥дпов≥даючи на ц≥ звинуваченн¤ на адресу ф≥лософ≥њ, ј.√.—п≥рк≥н висловлюЇ впевнен≥сть, що м≥ж наукою та ф≥лософ≥Їю не можна ставити знак р≥вност≥, але м≥ж ними немаЇ ≥ непрох≥дноњ перешкоди. УЌаука будуЇтьс¤ на експеримент≥ ≥ на створенн≥ такого знанн¤, ¤ке збер≥гаЇ свою ≥стинн≥сть незалежно в≥д зм≥ни умов людського ≥снуванн¤Ејле ≥ ф≥лософ≥¤ також шукаЇ передовс≥м свою обТЇктивну сторонусвоб особливу форму узгодженост≥ з д≥йсн≥стюЕ‘≥лософ≥¤ таксамо обТективна, ¤к ≥ наука в тому розум≥нн≥, що предметом ф≥лософ≥≥њ Ї не субТЇктивне в≥дчутт¤ людини, а обТЇктивна природа њњ в≥дношенн¤ до св≥туФ [4,15].
“аким чином, ви¤вл¤Їтьс¤, що визначальними особливост¤ми ф≥лософ≥њ, що в≥др≥зн¤ють њњ в≥д науки, Ї, по-перше, њњ власний предмет досл≥дженн¤, сутн≥сть та ретроспектива формуванн¤ ¤кого вже схарактеризован≥ вище, а по-друге, спец≥ф≥чн≥ форми ≥ методи, за допомогою ¤ких ф≥лософ≥¤ зд≥йснюЇ п≥знанн¤.
3. ‘орми ≥ методи ф≥лософ≥њ.
Ќасамперед необх≥дно ч≥тко визначитис¤ з≥ зм≥стом пон¤ть УформаФ та УметодФ. У‘илософский энциклопедический словарьФ пропонуЇ њм таке тлумаченн¤ : У‘орма (лат. forma) Ц передус≥м зовн≥шн≥й обрис, зовн≥шн≥й вигл¤д предмета, зовн≥шн≥й вираз ¤когось зм≥сту (Е). ј також ≥ внутр≥шн¤ будова, структура, визначений ≥ такий, що визначаЇ, пор¤док предмета або пор¤док переб≥гу процесу на в≥дм≥ну в≥д його УаморфногоФ матер≥алу (матер≥њ), зм≥сту або вм≥сту. « ц≥Їњ в≥дм≥нн≥стю повТ¤зано ф≥лософське пон¤тт¤ форми, що в≥д≥граЇ важливу роль у лог≥ц≥, теор≥њ п≥знанн¤, онтолог≥њ, етиц≥, естетиц≥, ф≥лософ≥њ природи ≥ ≥стор≥њЕФ [7,489];
Ућетод (в≥д грецьк. methodos Ц шл¤х, досл≥дженн¤, простеженн¤) Ц спос≥б дос¤гненн¤ певноњ мети, сукупн≥сть прийом≥в або операц≥й практичного або теоретичного освоЇнн¤ д≥йсност≥. ¬ област≥ науки метод Ї шл¤х п≥знанн¤, ¤кий досл≥дник прокладаЇ до свого предмету, керуючись своЇю г≥потезоюФ [7, 266].
ќдним з перших в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ пон¤тт¤ УформаФ запровадив ѕлатон. ¬≥н застосовував слово УформаФ у значенн≥, близькому до пон¤тт¤ У≥де¤Ф, тобто позначав ним загальне, незм≥нне ≥ справд≥ суще, що Ї прообразом м≥нливих ≥ ≥ндив≥дуальних ¤вищ.
” ф≥лософ≥њ јр≥стотел¤ УформаФ Ї одним з двох найважлив≥ших пон¤ть пор¤д з пон¤тт¤м Уматер≥¤Ф. Ќа його думку, вс¤ка конкретна р≥ч складаЇтьс¤ з матер≥њ та форми. —аме форма Ї ¤к активним фактором, завд¤ки ¤кому р≥ч стаЇ д≥йсною (causa formalis), так ≥ метою процесу становленн¤ (causa finalis).
ƒане розум≥нн¤ форми розвинув за час≥в середньов≥чч¤ ‘ома јкв≥нський. ¬≥н вважав, що сутн≥сть ≥ ≥снуванн¤ речей виникають ≥з форми, душа Ї формою т≥ла, чист≥ духовн≥ субстанц≥њ Ц це в≥дд≥лен≥ в≥д матер≥њ форми, а Ѕог Ц чиста форма (actus purus).
≤. ант вид≥л¤в форми спогл¤данн¤ (прост≥р ≥ час) та форми мисленн¤ (категор≥њ). ¬ нього ц≥ пон¤тт¤ означали вже не обТЇктивн≥ умови бутт¤, а необх≥дн≥ умови досв≥ду ≥ п≥знанн¤, що лежать у людському розум≥.
ѕроте,коли йдетьс¤ про форми ф≥лософ≥њ, маютьс¤ на уваз≥, ймов≥рно, так≥ умовно розокремлен≥ ≥сторичн≥ типи ф≥лософських зань, ¤к матер≥ал≥зм та ≥деал≥зм. як в≥домо, впродовж семи (в «ах≥дн≥й ”крањн≥ Ц близько пТ¤ти) дес¤тир≥ч пануванн¤ в нашому сусп≥льств≥ комун≥стичноњ парт≥њ ф≥лософ≥¤ була жорстко п≥дпор¤дкована тотал≥тарн≥й ≥деолог≥њ лен≥н≥зму Ц найб≥льш непримиренного в≥дгалуженн¤ марксизму. «а марксистською традициЇю, основне питанн¤ ф≥лософ≥њ формулювалос¤ в такому вигл¤д≥ : що первинно Ц матер≥¤ чи св≥дом≥сть ? «а в≥дпов≥ддю на це питанн¤ всю св≥тову ф≥лософ≥ю под≥л¤ли на дв≥ форми : матер≥ал≥зм та ≥деал≥зм.
ѕриб≥чники матер≥ал≥зму виходили з визнанн¤ первинност≥ матер≥њ, природи, обТЇктивноњ реальност≥, вважаючи св≥дом≥сть лише властив≥стю матер≥њ. «а верс≥Їю, прийн¤тою в рад¤нськ≥й ф≥лософ≥њ, Уу своЇму розвитку ф≥лософський матер≥ал≥зм пройшов р¤д ≥стотних етап≥в в≥д нањвного в давнину, через механ≥стичний ≥ метаф≥зичний до вищоњ форми Ц д≥алектичного матер≥ал≥змуФ [4, 29].
≤деал≥стами прокомун≥стичн≥ ф≥лософи називали тих, хто, на противагу матер≥ал≥стам, вважаЇ первинним дух, св≥дом≥сть ≥ розгл¤дали матер≥ю, природу ¤к дещо вторинне, пох≥дне. –ад¤нська ф≥лософ≥¤ пл¤мувала ≥деал≥зм ус≥х час≥в ¤к теоретичне збоченн¤, перекрученн¤, з≥псуту г≥лку на всесв≥тньо-≥сторичному дерев≥ ф≥лософськоњ думки.
≤деал≥стичну форму ф≥лософ≥њ под≥л¤ють на два розгалуженн¤ : обТЇктивний та субТЇктивний ≥деал≥зм. УЕобТЇктивн≥ ≥деал≥сти, починаючи в≥д давн≥х ≥ зак≥нчуючи сучасними, визнають ≥снуванн¤ реального св≥ту поза людиною, але вважають, що в п≥дмурку його лежить розум (ѕлатон, √егель и др.)Е« точки зору субТЇктивного ≥деал≥зму обТЇктивний св≥т, незалежний в≥д людини, не ≥снуЇ, в≥н Ї не що ≥нше, ¤к породженн¤ субТЇктивних п≥знавальних властивостей людини, њњ в≥дчутт≥в, сприйн¤тт¤Ф [4,29-30].
«а сучасних умов доводитьс¤ визнати, що таке жорстке протиставленн¤ двох форм ф≥лософ≥њ Ї, мТ¤ко кажучи, переб≥льшенн¤м. ѕо-перше, в погл¤дах багатьох ф≥лософ≥в минулого були так чи ≥накше присутн≥ ≥ матер≥ал≥стичн≥, ≥ ≥деал≥стичн≥ тенденц≥њ. ѕо-друге, в д≥йсност≥ головною проблемою дл¤ б≥льшост≥ ф≥лософ≥в було ≥ Ї питанн¤ про в≥дносини людини ≥ св≥ту, а не пошук Ђпервинногої ≥ Ђвторинногої у св≥т≥.
Ќа окрему увагу заслуговуЇ питанн¤ про методи ф≥лософ≥њ. «нову-таки, в комун≥стичн≥й ф≥лософськ≥й традиц≥њ вид≥л¤лис¤ два протилежн≥ загальн≥ методи п≥знанн¤ : д≥алектика ≥ метаф≥зика. ¬ рад¤нськ≥й л≥тератур≥ УЕд≥алектику звичайно характеризували ¤к вченн¤ про становленн¤, рух ≥ розвиток навколишнього св≥ту, про взаЇмозвТ¤зки предмет≥в ≥ процес≥в цього св≥ту ≥ в≥дпов≥дно метод, ¤кий, спираючись на це вченн¤, п≥дходить до п≥знанн¤ св≥ту ¤к плинноњ, м≥нливоњ, пластичноњ структуриФ [5,24].
≤.¬.Ѕичко заперечуЇ таке розум≥нн¤ д≥алектики, вважаючи його УЕнекритичним запозиченн¤м гегел≥вськоњ ≥дењ обТЇктивност≥ д≥алектикиЕФ[5,24]. Ќа його думку Уд≥алектика (Е) Ї суто духовним утворенн¤м, кор≥нитьс¤ в людському дус≥ й тому Ї субТективний, а точн≥ше екзистенц≥альний (приналежний Уекзистенц≥њФ Ц людському ≥снуванню) феноменФ [5,24].
¬арто зауважити, що саме так сприймали д≥алектику —ократ ≥ ѕлатон, неоплатон≥ки, ѕсевдо-ƒ≥он≥с≥й јреопаг≥т ≥ н≥мецьк≥ м≥стики 15-17 ст. ѕершим почав тлумачити д≥алектику ¤к обТЇктивне, а не субТективне ¤вище √егель, але й у нього вона залишилас¤ духовним феноменом, бо обТЇктивним в≥н вважав ≥ самий дух. “≥льки ≈нгельс в≥дн≥с пон¤тт¤ Уд≥алектикаФ до матер≥ального бутт¤.
ѕротилежним щодо д≥алектики методом ф≥лософ≥њ рад¤нськ≥ ф≥лософи вважали метаф≥зику. –ад¤нський У раткий словарь по философииї визначаЇ њњ саме так, посилаючись на √егел¤, ЂЕ¤кий вважав метаф≥зичним мисленн¤, що оперуЇ одноб≥чними, застиглими пон¤тт¤ми, визначенн¤ми.ї[3,180].÷ей же словник стверджуЇ, що метаф≥зика УЕабо заперечуЇ зм≥ну, розвиток, або зводить њх до простого к≥льк≥сного зменшенн¤ (зб≥льшенн¤), ≥гноруючи ¤к≥сн≥ перетворенн¤ речейї[3,180].
якщо антагон≥стичне протиставленн¤ двох метод≥в (¤к ≥ двох форм) ф≥лософ≥њ залишити в минулому, то б≥льш вдалою вигл¤даЇ запропонована в курс≥ лекц≥й за ред. ≤.¬.Ѕичка альтернатива двох способ≥в ф≥лософствуванн¤ : соф≥йного та еп≥стемного. Уѕерший п≥дх≥д постаЇ в прагненн≥ до мудрост≥. “ака Унац≥лен≥стьФ на пост≥йний пошук (а не на ¤кийсь певний, УзавершенийФ у своњй принципов≥й Уконечност≥Ф результат) ставить людину в ситуац≥ю пост≥йного перебуванн¤ в≥ч-на-в≥ч ≥з к≥лькома вар≥антами в≥дпов≥д≥ (а не з одн≥Їю, УЇдино можливоюФ); в цьому Ц головна сутн≥сна риса зазначеного п≥дходу, що виражаЇ специф≥чно людську Ув≥дкрит≥стьФ множинному св≥ту можливостейЕƒругий (Е) спос≥б ф≥лософствуванн¤ тлумачить ф≥лософ≥ю вже ¤к науку про суще ≥ тому, зрозум≥ло, вбачаЇ головне њњ завданн¤ в ос¤гненн≥ ≥стини. ќтут ≥ коренитьс¤ догматичний, антид≥алектичний спос≥б ф≥лософствуванн¤Ф [5,25-26].
“аким чином людином≥рн≥сть, тобто принципова увага до сучасноњ ф≥лософ≥њ. ÷е знаходить ви¤в ≥ в предмет≥ ф≥лософ≥њ, ≥ в ≥≥ в≥дм≥нност≥ в≥д науки, ≥ у фрмах та методах ф≥лософ≥њ.
—писок використаноњ л≥тератури.
јрцишевський –.ј. —в≥т ≥ людина. Ц .: ѕерун,1997.
н¤зЇв ¬.ћ. ‘≥лософ≥¤. Ц .: ћј”ѕ,1997.
раткий словарь по ффилософии/ѕод общ. –е. ».¬.Ѕлауберга, ». .ѕантина. Ц 4-е изд. Ц ћ.: ѕолитиздат, 1982.
—пиркин ј.√. ќсновы философии. ”чебное пособие. Цћ.: ѕолитиздат, 1988.
‘≥лософ≥¤. урс лекц≥й: Ќавч. пос≥бник / Ѕичко ≤.¬., “абачковський ¬.√., √орак √.≤. та ≥н. Ц 2-е вид. Ц .: Ћиб≥дь, 1994.
‘≥лософ≥¤ : Ќавч. пос≥бник / ≤.‘.Ќадольний, ¬.ѕ.јндрущенко, ≤.¬.Ѕойченко, ¬.ѕ.–озумний та ≥н.; «а ред. ≤.‘.Ќадольного. Ц .: ¬≥кар, 1997.
‘илософский энциклопедический словарь. Ц ћ.: »Ќ‘–ј-ћ, 1998. Ц 576 с.
|
